Автори

Автори книг, які побачили світ у Видавництві імені Олени Теліги, — сучасні відомі письменники, науковці, митці, громадсько-політичні діячі, зокрема академік Микола Жулинський; академік, професор Національного університету імені Тараса Шевченка, один з керівників Національної спілки письменників України, відомий громадсько-культурний діяч Анатолій Погрібний; професор, відомий історик Володимир Сергійчук; доктор філософії, мистецтвознавства і теології Дмитро Степовик; професор, історик Олена Апанович; професор, історик Владислав Верстюк; поети Микола Руденко, Леонід Вишеславський… Цей список можна продовжити такими славними іменами, як Любомир Винар, Валерій Шевчук, Олекса Ющенко, Юрій Хорунжий, Надія Миронець, Борис Яценко, Сергій Литвин, Наталка Поклад, Анатолій Свідзинський, Микола Сивіцький і багато інших.


ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович — літературознавець, політик і громадський діяч, акад. НАН України (1990). Н. 25.03.1940 у с. Новосілки Рівнен. обл. Закінчив Київ. ун-т (1968). З 1968 працює в Ін-ті літератури НАН України (з 1978 — зав. відділом, з 1991 — директор); 1992–1994 та 1999–2000 — віце-прем’єр-міністр України, з березня 2002 — народний депутат України.

Наук. праці в галузі теорії та історії літератури. Автор книг «Пафос життєствердження» (1974), «Людина як міра часу» (1979), «Человек в литературе» (1983), «Наближення» (1986), «Із забуття — в безсмертя» (1991), «Заявлю про себе культурою» (2001).

Держ. пр. України ім. Т. Г. Шевченка (1992). Народний депутат України І скликання. Ордени «За заслуги» ІІІ ст. (1997), ІІ (2000). Пр. ім. О. І. Білецького (1978) та фонду Антоновичів (1993).


ПОГРІБНИЙ Анатолій Григорович — працівник вищої школи, доктор філолог. наук (1981), проф. (1984). Н. 3.01.1942 у с. Мочалище Чернігів. обл. Закінчив Київ. ун-т (1966), в якому працює з 1970 (з 1983 — зав. кафедрою, проф.) (1992–1994 — 1-й заст. міністра освіти України).

Наук. праці в галузі літературознавства, історії літератури, літературної критики. Автор книг — «Художній конфлікт і розвиток сучасної прози» (1981), «Осягнення сутності» (1984), «Олесь Гончар» (1988), «Борис Грінченко» (1991), «Розмови про наболіле» (1999) та ін.

Засл. працівник вищої школи України (1987). Орден «За заслуги» ІІІ ст. (1999). Пр. ім. О. Білецького (1996) та І. Огієнка (1999). Акад. АН вищої школи України (1996). Голова Всеукр. пед. товариства ім. Г. Ващенка (з 1995).


СТЕПОВИК Дмитро Власович — мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1992). Н. 7. 10. 1938 у с. Слободище Житомир. обл. Закінчив ф-т журналістики Київ. ун-ту (1960) та аспірантуру при Ін-ті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (1970), нині — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України), в якому працює (з 1990 — провідний науковий співробітник), в 1960–1963 — літ. редактор, 1963–1967 — зав. відділом редакції газети «Молодь України», з 1993 — також проф. Київ. духовної академії.

Наук. праці (понад 500) стосуються історії давнього укр. образотворчого мистецтва. Автор багатьох книг, зокрема «Українське мистецтво від найдавніших часів до початку ХХ ст.» (1976), «Українська графіка ХVI–XVIII ст.» (1982), «Храм і духовність» (1990), «Скарби України» (1991), «Історія української ікони Х-ХХ ст. (1996, 2004), «Історія Києво-Печерської лаври» (2001), «Київська біблія ХVII ст.» (2001), «Іконологія й іконографія» (2003), а також низки розвідок про укр. митців — Т. Шевченка, Олександра і Леонтія Тарасевичів, І. Щирського, М. Паращука, М. Черешньовського та ін.

Пр. ім. І. Франка (1990), митрополита А. Шептицького (1992), Тарасевичів (1993), фундації Антоновичів (1998). Ордени святого Володимира Великого ІІІ ст. (1998), ІІ ст. (2003). Голова Нац. асоціації мистецтв України (з 1993). Віце-президент Укр. біблійного товариства (1994-2003). Член Нац. спілки художників України (1976).


ФЕДОРУК Олександр Касьянович — мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1996), проф. (1996), акад. Академії мистецтв України (1999). Н. 27.09.1939 у м. Мерікур-Коран (Франція). Закінчив ф-т журналістики Львів. ун-ту (1960) та Ін-т живопису, скульптури та архітектури (1968) та Ін-т живопису, скульптури та архітектури (1968). В 1971–1992 працював в Ін-ті мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України (з 1985 — заст. директора та з 1986 — зав. відділом), з 1993 — голова Нац. комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, з 2000 — Держ. служби контролю за переміщенням культурних цінностей через держ. кордон.

Автор понад 100 наук. праць, в т. ч. низки монографій, зокрема «Джерела культурних взаємин», «Зарубіжне мистецтво» (1981), «Образотворче мистецтво НДР» (1986), «Василь Хмелюк» (1996).

Засл. діяч мистецтв України (2003). Пр. ім. О. Білецького (1988) та О. Пчілки (1993).


ХОРУНЖИЙ Юрій Михайлович — автор багатьох книжок художньої, художньо-документальної і публіцистичної літератури на історичну і сучасну тематику, близько 400 публікацій у періодичній пресі про діячів культури і науки, з питань української і світової історії та культури. Упорядник і співавтор низки видань.

Юрій Хорунжий на громадських засадах редагує часопис «Зона» (видання Всеукраїнського товариства колишніх політв’язнів і репресованих) і очолює клуб «Літописець» при Будинку письменників України.

Лауреат літературної премії імені Андрія Головка та літературно-мистецької премії імені Володимира Косовського.


МИРОНЕЦЬ Надія Іванівна — доктор історичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України, завідувач відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Закінчила історичний факультет і аспірантуру Київського університету ім. Т. Г. Шевченка й працювала у цьому університеті з 1965 по 2000 рік. Коло наукових інтересів: взаємозв’язки історичної науки і художньої літератури, джерелознавство, історичне краєзнавство. Автор близько 200 наукових та науково-публіцистичних праць.


ЮЩЕНКО Олекса Якович (1917), поет і журналіст родом з с. Хорунжівка на Сумщині. Закінчив Ніжинський учительський Ін-т і працював у чернігівській газ. «Молодий комунар», керував літ. об’єднанням Чернігівщини; за війни був ред. радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові. Автор великої кількості зб. поезій, серед них: «До рідної землі» (1945), «Моя весна» (1949), «Над широким Дніпром» (1951), «Слово про друзів» (1976) та багато ін.

Зб. віршів для дітей: «Весна і літо» (1956), «Сонячний світ» (1967), «В гості до бабусі» (1970), «Побувайте на Десні» (1974). Крім того, кн. нарисів і спогадів про діячів мистецтва і літератури «Безсмертники» (1–3, 1974–1982), багатьох пісень, покладених на музику Л. Ревуцьким, П. Майбородою, А. Кос-Анатольським.


ЛИТВИН Сергій Харитонович — народився в с. Запрудді Камінь-Каширського району Волинської області.

Закінчив вище військове політичне училище в Сімферополі та військово-політичну академію в Москві.

Кандидат історичних наук з 1991 р. Доцент — з 1997 р.

У 1984–1995 рр. служив у Сімферопольському військовому будівельному училищі на посадах викладача історії, начальника кафедри українознавства.

З 1995 р. — у Севастопольському військово-морському інституті, заступник начальника факультету з виховної роботи, докторант.

У 2000 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук при Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України.

Нині — начальник кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України, заступник голови правління Українського інституту воєнної історії, полковник.

Опублікував понад 50 наукових праць з історії національно-визвольної боротьби українського народу 1917–1921 рр.


ВИШЕСЛАВСЬКИЙ Леонід Миколайович — народився 1914 р. в м. Миколаєві. Закінчив філологічний факультет Київського університету. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії ім. П. Г. Тичини, Міжнародної премії «Дружба». Ім’ям Л. М. Вишеславського названо малу планету Сонячної системи. Від С. Єсеніна та В. Хлєбнікова він успадкував звання «Голова Земної Кулі».

Його перу належать збірки «Весна удвох», «Чайка», «Молодість світу», «Єдність землі», «Зоряні сонети», «Гончарне коло» та багато ін. Останньою книгою, яку уклав автор з своїх творів, написаних ним по-українськи, а також з найкращих перекладів його творів, була «Українська сповідь», яка вийшла після трагічної загибелі Л. М. Вишеславського.


АПАНОВИЧ Олена Михайлівна — історик. Н. 9.09.1919 у м. Мелекес Ульянів. обл. (Росія).Закінчила Харків. пед. ін-т (1941). У 1944–50 наук., ст. наук. співробітник, зав. відділом Центр. істор. архіву України, 1950–72 те з 1995 працювала в Ін-ті історії України НАН України (молодший, старший наук, співробітник) 1972–86 — ст. наук. співробітник Центр. наук. бібліотеки НАН України. Померла 17.02.2000 в Києві.

Наук. праці присвячено історії України ХVІ–ХVІІІ ст., книгознавству, історії науки. Висвітлювала проблеми національно-визвольної боротьби укр. народу козацької доби, історію укр. рукописної книги, життя та наук, творчість В. І. Вернадського. Автор багатьох наук. публікацій, зокрема монографій «Исторические места событий освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.» (1954), «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50–70 рр. ХVІІ ст.» (1961), «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.» (1968), «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» (1993). Зазнала утисків під час чергової 1972 кампанії боротьби з «інакомислячими».

Канд. істор. наук (1950). Держ. пр. України ім. Т. Г. Шевченка (1994).


БУЛАХ Григорій Іванович — артист, поет, прозаїк, народний артист України (1993). Н. 10.04.1938 у с. Піски Полтав. обл. Закінчив Київ. театр. ін-т (1965). З 1965 — артист Нац. філармонії України.

Майстер художнього слова. Автор збірок поезій, прози, перекладів з словацької, зокрема «Світанкова зоря» (1979),» Злива» (1982), «Нурт» (1998).

Почесна грамота Президії Верх. Ради України (1988),Ордени «За заслуги» ІІІ ст. (1998), князя Ярослава Мудрого V ст. (2003).


РОМАНЦОВ Володимир Омелянович — працівник вищої школи, доктор істор. наук (1973), проф. (1976), засл. працівник освіти України (1998). Н. 16.09.1928 у м. Костянтинівка Донец. обл. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Київ. ун-т (1954). В 1963–65 — заст. головного вченого секретаря Президії АН України, 1965–67 — наук. співробітник Ін-ту історії АН України, 1967–75 — викладач, ст. викладач Київ, ін-ту харчової промисловості, 1975–80 — зав. кафедрою Вищої школи МВС СРСР, 1980–2001 — Нац. ун-ту технологій та дизайну, з 2001 — його проф.

Наук, праці стосуються історії робітничого класу України, демографічних процесів в Україні ХVІІІ-ХХ ст., архівної справи. Автор та співавтор бл. 150 публікацій, зокрема монографій «Кількісні та якісні зміни в складі робітничого класу України в 1946–1970 рр.» (1972),»История робочих Донбасса» (1981), «український етнос на одвічних землях та за їхніми межами (ХVІІІ–ХХ ст.)» (1998), «Українці на одвічних землях ХVІІІ – поч. ХХІ ст.» (2004). Підготував низку канд. наук.

Полковник (1976). Медалі (15).


САЄНКО Ніна Олександрівна — митець та мистецтвознавець, засл. діяч мистецтв України (1998).Дочка О. Ф. Саєнка. Н. 24.01.1944 у м. Борзна Чернігів. обл. Закінчила Київ. ун-т (1970) та мистецьку студію О. Саєнка (1975). В 1983–90 — заст. директора Дирекції виставок Спілки художників України, 1990–93 — художник Київ. комбінату монументально-декоративного мистецтва. 1993–96 — головний спеціаліст Міністерства культури і мистецтв України, з 1996 — директор галереї «Аліпій» та куратор художніх виставок палацу мистецтв «Український дім».

Автор мистецьких творів, виконаних у техніці ручного ткання, — гобеленів («Козацька балада», «Берегиня», «Купальська ніч»), килимів («Святковий», «Серпанок», «Зелене літо», «Травневий»), мозаїчного набору соломою («Дерево життя», «Мозаїка», «Тече вода з-під явора», «Чар-зілля»). Мистецвознавчі праці (80) присвячено творчості провідних українських митців та аналізу сучасного укр. мистецтва. Автор каталогів «Олаксандр Саєнко» (1983, 1990),»Галина Зубченко, Григорій Пришедько» (1987), «Єлизавета Миронова. Леонід Яворський» (1988), «Сучасне українське мистецтво» (1997). «Олександр Саєнко у становленні і розвитку українського монументально-декоративного мистецтва ХХ ст.» (2003). За її участю створено художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка» на Чернігівщині, до якого вона передала 1000 експонатів.

Член Європ. текстильної асоціації (1995).

 


Українське Слово. Інтернет-видання